Раненные бойцы «Донбасса» рассказали, что в плену люди не скрывали, что они русские

Раненные бойцы "Донбасса" рассказали, что в плену люди не скрывали, что они русские  Бійці українського добровольчого батальйону «Донбас» Остап Проць (позивний «Бендер») і Роман Берко (позивний «Ковальський») щойно повернулися до рідного Львова зі сходу України лікувати — легкі, на щастя для них — поранення.

З солдатами, які за останні два тижні пережили оточення під Іловайськом, загибель третини батальйону і здачу в полон російським, як вони кажуть, військовим, поговорив кореспондент BBC Юрі Вендик.

У Остапа — 9-місячний син. Незважаючи на все це, 31-річні колишні однокласники, колишні адвокат і менеджер страхової фірми, а тепер солдати, готові повернутися на війну при першій можливості.

Хтось, можливо, скаже: «Махають кулаками після бійки». Але Остап і Роман просто вважають, що «бійка» ще не закінчилася. В перемир’я, оголошене кілька днів тому, вони не вірять.

Остап Проць: У нас в батальйоні «Донбас» всі бійці, навіть поранені, незадоволені перемир’ям. Ми про нього дізналися в госпіталі — і нам це не сподобалося. Ми не хочемо перемир’я. Ми хочемо воювати, бо ми бачимо, що Росія зовсім не така страшна.

Наша армія досить непогано воює, досить професійно. Але є одна проблема: є генералітет, який з цієї війни зробив собі бізнес. Бізнес, наприклад, на зборі відкупних з тих, хто не хоче йти воювати. Спеціально повістки шлють тим, хто не хоче йти — щоб за гроші «відмазувати». Паливо — воно дуже цінне. Не виключено, що торгують навіть боєприпасами. Загалом, дуже багато зрадників.

Роман Берко: Насправді з їхнього боку воюють контрактники, за гроші. І коли вони отримують від наших бійців відсіч — неважливо, від кого, від «Донбасу», від інших добровольчих батальйонів, чи армії — вони починають відступати. Вони не хочуть вмирати. Наші бійці набагато сміливіші, ніж вони.

Остап Проць: Це елементарно — питання мотивації. Якщо людина сама прийшла, вона розуміє, що в неї будуть стріляти, що вона може загинути… Звичайно, багато хто в Іловайську сильно впав духом — втомилися слухати, що свистить, звідки летить, наше, не наше…

Наші люди — проти перемир’я, просто одна проблема: потрібні нормальні воєначальники-патріоти, жорсткі, які будуть робити свою роботу… А ті генерали, що зараз є, за ними вже шлейф…

Роман Берко: Це повії!

Остап Проць: Ну, не те що повії, але у них — радянський спосіб мислення. Радянський спосіб ведення війни.

Роман Берко: Їм техніки шкода більше, ніж людей.

Остап Проць: Найцікавіше: росіяни воюють так само, як і наші. Ніхто не цінує людське життя. Це для них фішки, ігри, не більше. Причому такі, за які не треба відповідати…

ВВС: Звідки ви знаєте, що це саме російські військові?

Роман Берко: Так вони навіть не приховували! Шеврони. Російська армія. Російські пайки. Ми здалися в полон псковській десантно-штурмовій бригаді. Спілкувалися з їхніми бійцями — в основному це Йошкар-Ола, Башкирія…

Остап Проць: Є слов’яни, але дуже багато азіатів…

ВВС: Ну, Йошкар-Ола, Башкирія — це ще не Азія, строго кажучи.

Остап Проць: Вони взагалі не розуміють, що відбувається. Вони скаржилися, що перед тим, як їхати, вони пишуть контракт з відкритою датою, у них забирають телефони, документи. І очевидно, що коли їх вбивають, контракт закривають заднім числом…

Коли нас взяли в полон, росіяни говорили, що здивовані, що ми так добре воюємо. Вони були набагато краще підготовлені, вони чекали нас в засідці два дні, на нас були націлені танки, артилерія. Міни вони клали, як в корзину… Але при тому, що у нас не було важкого озброєння, ми їм дали такий бій…

Насправді, у них дуже погано з логістикою, у них були проблеми з водою, з сигаретами, з постачанням взагалі. І, ми думаємо, що вони погодилися обміняти поранених (українських солдат. — Ред.), бо не знали, що з нами робити. Загалом, не все так добре у цьому королівстві «датському».

ВВС: Але і в українському теж. Самі ж кажете про злодіїв в генералітеті. Може, це перемир’я дасть можливість якось налагодити справи в армії?

Остап Проць: Вірити, звичайно, треба. Без оптимізму взагалі нічого не зробиш. Але я не можу зрозуміти… Якщо в адміністрації штабу АТО знаходять людей, у яких родичі — в «ДНР».

Роман Берко: Можливо, і зможуть навести порядок. Але, я вважаю, в цій верхівці дуже багато тих, кому вигідний бардак.

ВВС: І що тут можна зробити?

Остап Проць: Я скажу, що б я зробив. Я б звільнив до чортової матері всіх генералів, а полканам дав би (звання. — Ред.) генералів. Тих, що зараз на передовій. Майорів зробив би полковниками. Загалом, скинув би верх, і щоб воно все посунулось наверх. Якщо б полковника призначили генералом, він би старався.

Я вважаю, що в такій важкій ситуації будь-яка людина, яку підозрюють в нечесності, має бути якщо не заарештована, то принаймні відсторонена.

ВВС: Як саме ви потрапили в полон?

Роман Берко: Ми б прорвалися. Просто у нас було дуже багато тяжкопоранених, і з ними ми б далеко не пішли. Наш батальйон, при тому, що найважчою зброєю у нас були кулемети Калашникова і РПГ, примудрився знищити три танки, а один захопити, знищити два БМП і взяти близько двадцяти полонених.

ВВС: Як це виглядало хронологічно: Ви забрали полонених, потім самі потрапили в полон?

Роман Берко: Батальйон зайняв кругову оборону на хуторі Красносельський. Прийняли ми бій о шостій ранку 28-го серпня, в четвер. Бій тривав до першої години дня. І на той момент ми вже несли колосальні втрати. З тих, хто зараз вважається зниклим без вісті, багато — це кого не змогли ідентифікувати або просто не знайшли. Розірвало.
Росіяни теж взяли полонених. Потім, вони теж слухали наші радіопереговори, вони дізналися, що у нас багато важких 300-х, і що ми не зможемо прорватися далі. І вони нас взяли в облогу. Облога тривала близько півтори доби, одночасно йшли переговори. Командир домовився про припинення вогню…

Остап Проць: Вони дали «слово російського офіцера», а потім знову відкрили вогонь і поранили ще багато людей.

Роман Берко: Ну, це був не те щоб щільний вогонь, а так: танк виїхав, три рази стрельнув — поїхав. Або міномет звідкись із зеленки кілька мін кинув — і знову заспокоїлося.

На переговорах командир спочатку домовився, що вони нам дають коридор, ми — з їхніми полоненими — просуваємося в буферну зону, і там віддаємо їм полонених. Він спочатку погодився, але через деякий час — я так розумію, він спілкувався зі своїм штабом — знову зв’язався з нашим командиром і заявив, що прийме тільки здачу в полон. І дав час на роздуми…

Остап Проць: Іноді пострілюючи…

Роман Берко: Під кінець вже було сказано ультимативно, що нам дають дві години, і якщо ми не здаємося, то на нас направлять всі знаряддя і знищать.

Остап Проць: А у нас — тільки стрілецька зброя і гранатомети. Та й гранатометів толком не було.

ВВС: І коли ви в результаті здалися?

Роман Берко: Це був вечір п’ятниці, 29-го числа. Потім нас дві доби тримали в полі, а потім віддали українським медикам. Вони не знали, що з нами робити. Їм же довелося б віддавати нам воду, якої їм самим не вистачало. Нормальної меддопомоги у них не було. У нас за цей час, що ми чекали видачі, двоє 300-х стали 200-ми.
Потім нас привезли в Курахіне (місто на захід від Донецька. — Ред.), а там — вертольотами до Дніпропетровська. Там вже чекали карети на полі, і розвезли нас по госпіталях.

ВВС: Як ви собі пояснюєте, чому ви взагалі пішли на війну?

Роман Берко: Багато причин. Патріотизм…

Остап Проць: Хтось має це робити. За моїми розрахунками, рано чи пізно війна мала розпочатися. Ми це розуміли ще роки три тому, і коли вона почалася, нас це взагалі не здивувало.

джерело: bbc.co.uk

загрузка...
МЕТКИ